«Гей, Мавпа, у Новий рік сядеш з краю!» — реготала свекруха. Але один дзвінок перетворив їхній святковий стіл на суд
Світлана різала ковбасу тонкими рівними шматками.
І ловила себе на тому, що дихає занадто тихо.
Ніби в її власній квартирі… комусь заважає її подих.
Годинник показував 20:30.
31 грудня.
Три з половиною години до півночі.
Три з половиною години — поруч із людьми, яких вона не кликала.
Ти відчував колись, як свято перетворюється на пастку?
Отак, без вибухів.
Просто — двері зачинилися, і ти вже «повинна».
Столи накриті.
Салати в кришталі.
Гаряче в духовці.
Келихи рівним рядом, як солдати.
А радості — нуль.
Бо це був не Новий рік.
Це був їхній рейд.
Її квартира — її фортеця.
42 квадрати на шостому поверсі.
Дві кімнати.
Південні вікна.
Світло.
Тепло.
Її гордість.
Її п’ять років без відпусток.
Її три роки «ні» новому одягу.
Її «пішки, бо таксі — розкіш».
Її руки, що клеїли шпалери.
Її спина, що тягнула коробки з меблями.
І її нерви, коли вона достроково закривала іпотеку.
Вона пам’ятала кожен платіж.
Кожну ніч, коли думала: «А якщо завтра скоротять?»
І тепер… чужі люди сиділи тут так, ніби вона — тимчасова.
Наче квартира — їхня.
А вона — обслуга.
Дмитро переїхав до неї після весілля.
Чотири роки тому.
Свого житла в нього не було.
Жив із мамою в їхній трикімнатній на околиці.
Світлана тоді щиро сказала:
— Давай у мене. Так буде простіше.
Він погодився легко.
Занадто легко.
Обіцяв допомагати.
Обіцяв «бути чоловіком».
Спершу щось робив.
Потім… «якось само» все лягло на неї.
Платежі.
Прання.
Їжа.
Прибирання.
А він — робота, диван, телефон.
І в той вечір телефон був найважливіший.
Не Світлана.
Не її очі.
Не її мовчання.
Рідня приїхала о 19:00.
Повним десантом.
Ніна Петрівна — свекруха.
Її сестра Валентина з чоловіком.
Двоюрідний брат Олег із дружиною Ірою.
Двоє їхніх дітей.
Вісім людей.
Вісім голосів.
Вісім «ми тут свої».
Вісім пар взуття в коридорі.
Наче чужа армія.
Вони зайшли шумно.
Занадто впевнено.
Ніна Петрівна одразу пішла по кімнатах.
Не питаючи.
Заглядала в шафи.
Чіпала речі.
Коментувала.
— Нічого так облаштувалися… — сказала вона, оглядаючи вітальню. — Але диван старомодний. І шпалери вицвіли. Треба освіжити.
Світлана не відповіла.
Бо свято.
Бо «не починай».
Бо Дмитро перед приходом тільки одне сказав:
— Потерпи. Це ж сім’я.
Сім’я?
Сім’я — це коли тебе не принижують у твоєму домі.
За столом Ніна Петрівна зайняла місце на чолі.
Так, ніби в неї в кишені ключі від цієї квартири.
Світлана хотіла сісти туди.
Але свекруха відсунула її ліктем.
Навіть не глянула.
— Ти сядь он там, скраю, — розпорядилась вона. — Так зручніше буде вставати й на кухню бігати.
І в ту секунду Світлана відчула дивну річ.
Не образу.
Не гнів.
Порожнечу.
Наче щось в ній тихо клацнуло.
Як вимикач.
Дмитро сів поруч із мамою.
Дістав телефон.
Втопився в екрані.
І все.
Світлана вставала.
Носила гаряче.
Збирала тарілки.
Підливала.
Ніхто не запропонував допомогти.
Ніхто не сказав: «Сідай».
Ніна Петрівна роздавала накази, як начальниця зміни.
— Світлана, хліба.
— Світлана, салату мало.
— Світлана, де гірчиця?
І кожне «Світлана» звучало не як ім’я.
А як команда.
До дев’ятої вони розігрілися.
Алкоголь зробив голоси гучнішими.
Жарти — грубішими.
Олег сипав анекдотами про «тещ» і «дурних дружин».
Всі реготали.
Іра пробувала кожну страву так, ніби вона на дегустації для ресторанного гіда.
— Пересолено.
— Сухувато.
— А це взагалі дивно… Я такого не їм.
Світлана сиділа, не торкаючись їжі.
Бо кожен її ковток був би… як згода.
Як: «так, зі мною можна».
Ти коли-небудь терпів тільки тому, що «треба»?
Але всередині все кричить: «Не треба!»
Ближче до десятої Валентина завела розмову про повагу до старших.
Звісно.
Бо що ще роблять люди, які хочуть влади?
Вони прикриваються «повагою».
— Раніше невістка в дім приходила, знала своє місце! — махала виделкою Валентина. — Свекруху слухала. Допомагала. А зараз? Зараз кожна — королева!
Погляди повернулися до Світлани.
Як прожектори.
Світлана підняла очі.
І знову опустила.
Вона мовчала.
І це їм подобалося.
Бо мовчання — це дозвіл.
— Не всі такі, — підморгнув Олег. — Є нормальні дружини. Які поважають чоловіка. Його сім’ю.
— Це дивлячись яка дружина, — хихикнула Іра.
Ніна Петрівна зробила ковток.
Витерла губи серветкою.
І подивилася на Світлану довго.
Оцінювально.
Як на річ.
— А деякі, — сказала вона голосно, смакуючи, — думають: раз квартира на них записана, то вони тут головні.
Пауза.
Вона дивилась, як усі ловлять її слова.
— Забувають, що чоловік — глава сім’ї. А значить, його мати теж має право голосу.
Сміх.
Гучний.
Олег аж поперхнувся від реготу.
— Точно! — вигукнув він. — Це ж треба так скупитися, що навіть рідню чоловіка нормально прийняти не можеш!
І от тоді…
Світлана повільно поставила тарілку на стіл.
Не грюкнула.
Не кинула.
Просто — поставила.
Наче крапку.
— І взагалі, — продовжувала Ніна Петрівна, — хороша дружина повинна бути вдячна, що її взагалі в сім’ю прийняли. А не ніс задирати.
Дмитро, не піднімаючи очей, буркнув:
— Мам… може, досить…
— Та ладно, синку, — відмахнулась вона. — Ми ж просто розмовляємо. Правда ж, Світланко?
«Світланко».
Це було сказано так, ніби вона — дрібна.
Незначна.
І в кімнаті повисло очікування.
Вони чекали сліз.
Чекали істерики.
Чекали, що вона «зірветься» — і вони отримають шоу.
А Світлана…
Встала.
Спокійно.
І вийшла в коридор.
Прикрила двері.
Наче відрізала шум.
Наче відрізала чужу владу.
Дістала телефон.
Знайшла контакт.
Натиснула виклик.
— Тату… — сказала тихо, коли він відповів. — Це я. Все нормально. Просто хотіла почути твій голос.
Почуєш?
Вона не сказала: «Мене принижують».
Не сказала: «Мені боляче».
Вона сказала: «Все нормально».
Бо в її родині так.
Коли боляче — говорять тихо.
Батько розповідав, як вони з мамою накрили невеличкий стіл.
Як чекатимуть курантів.
Як поставили салат «Олів’є», бо «так традиція».
І запитав:
— А ти як, доню? Як у вас?
Світлана зробила вдих.
І відповіла:
— Добре. Скоро буде ще краще. З Новим роком вас. Я потім передзвоню.
Вона поклала трубку.
І стояла секунду.
Дивно рівно.
Наче в ній щойно з’явився хребет, якого не було роками.
Вона повернулася в кімнату.
І всі замовкли.
Бо вона була інша.
Плечі — рівні.
Погляд — зібраний.
Рухи — точні.
— Свято в цьому домі закінчено, — сказала вона. — Прошу всіх покинути мою квартиру.
Тиша стала густою.
Ніна Петрівна застигла з келихом у руці.
— Що? — перепитала вона.
— Я попросила всіх піти. Негайно.
— Ти з глузду з’їхала?! — піднялась свекруха. — Ми гості! До півночі дві години!
— Ви не гості, — спокійно сказала Світлана. — Гості не принижують господиню.
Олег з Ірою переглянулись.
Дмитро нарешті відірвався від телефону.
— Світ… ну ти чого… — пробурмотів він. — Давайте без скандалу…
— Скандалу не буде, — сказала Світлана. — Якщо ви зараз одягнетеся і вийдете.
— Та ти хто така, щоб нам вказувати?! — схопилась Іра. — Ми сім’я Діми! Ми маємо право тут бути!
— Ні, — Світлана похитала головою. — Не маєте. Це моя квартира. Мої документи. Моє ім’я. Мої правила.
Вона подивилась на годинник.
— У вас десять хвилин. Потім я викликаю поліцію.
І ось тут…
Вони не просто образились.
Вони злякались.
Бо вперше почули слово, якого не очікували від «зручної» невістки.
Поліція.
— ЩО?! — скрикнула Ніна Петрівна. — Ти поліцію на нас?! Діма, ти це чуєш?!
Дмитро підвівся повільно.
Ніби йому дали роль, до якої він не готовий.
Він дивився то на матір, то на Світлану.
І не міг вибрати.
Бо все життя його вчили: мама — головна.
А тут раптом… дружина стоїть і не тремтить.
— Світ… — почав він тихо. — Ну вони ж… Новий рік… Давай якось…
— Якось? — Світлана усміхнулась, але в усмішці не було тепла. — Ти «якось» дивився, як мене садили з краю. «Якось» слухав, як мене називали кимось на кшталт… «мавпи». «Якось» мовчав, коли вони командували мною, як офіціанткою.
Дмитро зблід.
— Вона жартувала…
— Це не жарт, коли сміються з тебе, — сказала Світлана. — Це жарт, коли сміються разом із тобою. Ти розумієш різницю?
Вона повернулась до свекрухи.
— Збирайтеся.
Ніна Петрівна зробила крок вперед.
Очі — вузькі.
Підборіддя — вгору.
— Ти думаєш, я вийду з квартири, де живе мій син? — прошипіла вона. — Він тут прописаний? Він тут господар!
Світлана не підвищила голос.
Навіть не здригнулась.
— Він тут не прописаний, — сказала вона. — Я не робила цього. Бо це моя квартира.
Тиша.
Валентина перестала жувати.
Олег нервово покрутив виделку.
Іра притисла губи.
А Дмитро…
Дмитро видихнув так, ніби його вдарили.
— Світ, ти серйозно? — прошепотів він. — Я… я ж твій чоловік.
— Чоловік? — Світлана нахилила голову. — Чоловік — це не той, хто сидить поруч із мамою, поки дружину принижують. Чоловік — це той, хто стає між.
Ти відчуваєш, як змінилась кімната?
Ніби повітря стало іншим.
Ніна Петрівна різко повернулась до родичів.
— Встаємо! — скомандувала вона, але вже не так впевнено. — Це приниження! Вона нас виганяє!
Олег спробував «пом’якшити».
— Та ладно, Свєт… Світлано… Ми ж… просто…
— Мені не смішно, — коротко сказала вона. — І часу мало.
Діти зашурхотіли куртками.
Іра бурмотіла щось про «невдячну».
Валентина шепотіла про «кару небесну».
І тоді Ніна Петрівна зробила останню спробу.
Вона підійшла до Дмитра.
Взяла його під руку.
Показово.
— Синку, — сказала солодко, — ходімо. Нехай вона святкує сама. Подивимось, як їй буде без нас.
І це мало бути ударом.
Останнім.
Наче: «ми заберемо твоє щастя, а ти поплачеш».
Світлана дивилась на Дмитра.
Прямо.
Спокійно.
— Ти йдеш із ними? — запитала вона.
І в її голосі не було благання.
Було питання, як у суді.
Дмитро розгубився.
— Я… це ж моя мама…
— А я? — тихо спитала Світлана.
Він мовчав.
І в цьому мовчанні була відповідь.
Світлана кивнула.
Наче підтвердила сама собі те, що давно знала, але боялася вимовити.
— Добре, — сказала вона. — Тоді бери свої речі теж.
Дмитро кліпнув.
— Що?
— Ти чув. — Вона показала рукою на коридор. — Ти йдеш разом із ними. Сьогодні. Зараз.
— Ти не можеш! — зірвалась Ніна Петрівна. — Він твій чоловік!
— Саме тому я можу, — сказала Світлана. — Бо це мій дім. А в моєму домі мене не принижують.
Дмитро зробив крок до неї.
— Світ, ну давай після свят поговоримо…
— Після свят? — вона усміхнулась знову. — Ти хоч раз говорив зі мною «до» приниження? Чи ти говориш тільки «після», коли вже страшно?
Він не знайшов відповіді.
Світлана підійшла до шафи.
Дістала велику спортивну сумку.
Кинула її Дмитру.
— Збирайся.
— Ти божевільна! — крикнула Іра. — Це ж Новий рік!
— Саме тому, — сказала Світлана тихо. — Новий. Рік. Нове життя.
І в ту мить…
Пролунав дзвінок у двері.
Різкий.
Короткий.
Неприємно офіційний.
Усі завмерли.
Хто це?
Кур’єр?
Сусід?
Світлана навіть не здивувалася.
Ніби знала.
Вона підійшла й відчинила.
На порозі стояв чоловік у формі.
І поруч — ще один.
Поліція.
Ніна Петрівна зробила крок назад.
— Це… що таке?!
Світлана спокійно сказала:
— Добрий вечір. Я власниця квартири. Прошу допомогти вивести людей, які відмовляються залишити помешкання.
— Власниця? — перепитав один поліцейський і глянув на гостей.
Світлана дістала папку з шухляди тумби.
Документи були там завжди.
Бо вона знала: одного дня це може знадобитись.
— Ось, — сказала вона. — Свідоцтво. Паспорт. Адреса.
Поліцейський переглянув.
Кивнув.
— Громадяни, — звернувся він до рідні, — ви маєте покинути помешкання на вимогу власника.
— Ми сім’я! — заволала Ніна Петрівна. — Вона не має права!
— Має, — сухо сказав поліцейський. — Будь ласка, не ускладнюйте.
Валентина почала збирати пакети.
Олег бурмотів лайку.
Іра притискала дітей до себе.
Дмитро стояв білий, як стіна.
— Світ… ти… реально викликала поліцію? — прошепотів він.
Світлана подивилася йому в очі.
— Я викликала межу, — сказала вона. — Просто поліція її озвучила.
Рідня виходила під наглядом.
Без «тріумфу».
Без сміху.
Без «мавпи».
І от коли Ніна Петрівна проходила повз Світлану, вона прошипіла:
— Ти ще пожалкуєш. Ми тебе зламаємо.
Світлана нахилилась ближче.
І відповіла так тихо, що почули тільки вони дві:
— Ви не мене ламали. Ви ламали моє терпіння. А воно щойно закінчилося.
Двері зачинилися.
Коридор стих.
У квартирі залишилися троє.
Світлана.
Дмитро.
І тиша, яка тепер звучала гучніше за їхній святковий сміх.
Дмитро опустився на стілець.
— Що тепер? — запитав він, наче дитина.
Світлана повільно зняла фартух.
Склала його акуратно.
Поклала на стіл.
— Тепер ти збираєш речі, — сказала вона. — І йдеш до своєї мами. Там тобі комфортніше. Там ти вмієш бути «чоловіком».
Він підняв голову.
— Ти мене виганяєш…
— Я повертаю тобі твоє, — сказала вона. — Твій вибір. Твою сім’ю. Твоє «терпи».
Він ковтнув.
— А ти? Ти… одна?
Світлана подивилась на ялинку.
На блискучі кульки.
На світло гірлянд.
І вперше за вечір в її очах з’явилося щось живе.
Не сльози.
Полегшення.
— Я не одна, — сказала вона. — Я з собою. І цього мені давно не вистачало.
І тоді…
Телефон знову завібрував.
Повідомлення.
Від тата.
Коротке.
Просте.
Але воно влучило прямо в серце.
«Доню, якщо що — ми поруч. Завжди. І ти нікому не зобов’язана терпіти приниження.»
Світлана прочитала.
Вдихнула.
І відчула: ось він.
Її Новий рік.
Не з ними.
Без їхнього сміху.
Без їхніх ярликів.
Без «сядь скраю».
Куранти ще не били.
Але її життя вже змінилося.
Ти зараз читаєш це й думаєш: «Ну добре, вигнала. І все?»
Ні.
Це був тільки початок.
Бо найбільший удар вони приготували потім.
І Світлана дізналася про нього… вже 1 січня.
Вранці.
Коли в двері знову подзвонили.
І на порозі стояв Дмитро.
Не один.
А з Ніною Петрівною.
І з ключами в руці.
— Ми повернулися, — сказала свекруха солодко. — Бо це теж наш дім.
Світлана подивилася на ключі.
І зрозуміла.
Вони зробили копію.
Поки вона бігала на кухню.
Поки вона накривала стіл.
Поки вона терпіла.
Отак просто.
У її домі.
Без дозволу.
У тебе зараз холод по спині?
Бо в неї він був.
І тоді Світлана сказала лише одне:
— Діставай телефон, Дімо.
— Навіщо?
— Бо зараз ти побачиш, — повільно сказала вона, — який вигляд має справжній «один дзвінок, що змінює все».
Вона набрала номер.
Не татовий.
І не поліції.
І коли на тому боці відповіли, Світлана промовила:
— Добрий день. Це Світлана. Пам’ятаєте, ви казали: “Якщо вони спробують повернутися — дійте одразу”?
Пауза.
Вона слухала.
І її голос став ще спокійнішим.
— Так. Вони зараз тут. З ключами. Я хочу оформити заяву. І зафіксувати незаконне проникнення. І ще… почати процедуру виселення чоловіка, як тимчасового мешканця.
Ніна Петрівна перестала усміхатися.
Дмитро зблід.
— Світ… ти що робиш? — прошепотів він.
Світлана подивилась на нього так, ніби бачила вперше.
— Я повертаю собі життя, — сказала вона. — А ти… нарешті отримаєш наслідки.
І в цю секунду…
Святкові кульки на ялинці здалися їй не прикрасою.
А свідками.
Бо в цьому домі більше ніхто не сміявся з неї.
Тільки над собою.
Бо вони думали, що вона «слабка».
І це була їхня найбільша помилка.
