“Ти забула документи?” — написала сестра… А я щойно почула, ЯК мій чоловік сміявся в її кухні
Аліна їхала містом і весь час ловила себе на одному: вона дивиться на годинник, ніби від цього стрілки почнуть рухатися повільніше.
Шоста вечора.
Міст. Пробка. Пів години мінімум.
А документи на квартиру потрібні завтра. Рефінансування. Банк. Підписи. Без них — провал.
Ну що може піти не так, правда?
Вона звернула на знайому вулицю, припаркувалась біля під’їзду й дістала телефон.
Хотіла набрати Світлану.
Передумала.
Навіщо дзвонити, якщо вже тут? Забігти на хвилинку, забрати папку — і додому. У ванну. В тишу.
Втома лежала на плечах важче за сумку.
Нарада затягнулася.
Клієнт дві години “вагався”.
І в голові тільки одне: лягти. Видихнути. Не думати.
Підіймаючись на третій поверх, Аліна раптом згадала: Світла недавно казала, що їй самотньо.
Чоловік у відрядженнях.
Діти дорослі, далеко.
Подруги — “потім”.
Аліна пообіцяла заїжджати частіше.
І, як завжди… не заїжджала.
Вона підняла руку до дзвінка.
І зупинилась.
Двері були… прочинені.
Не навстіж.
Але й не замкнені.
Ніби хтось вибіг “на секунду”.
І забув.
У передпокої горіло світло.
З квартири долинали приглушені звуки.
Аліна переступила поріг обережно, майже на носках.
— Світло? — тихо покликала вона. — Це я. Аліна. Ти вдома?
Тиша.
Дивна тиша.
Не така, як коли нікого нема. А така… коли хтось є, але не хоче відповідати.
Вона повісила куртку на гачок і прислухалась.
І тоді почула.
Сміх.
Чоловічий.
Низький.
До болю знайомий.
Аліна застигла так, ніби її вдарило струмом.
Сміх, який вона чула тисячі разів.
Сміх Ігоря.
Серце підскочило в горло.
Руки оніміли.
“Ні, це не може бути він… Може, схожий голос?”
Але потім він заговорив.
І сумнів помер.
— Ні, серйозно… я думав, буде складніше, — сказав Ігор легко, майже грайливо. — А воно само так вдало склалося.
— Ти просто дарма хвилювався, — відповіла Світлана м’яко. Надто м’яко. — Я ж казала, що все вийде.
Ти це чуєш?
Ти б змогла дихати після такого?
Аліна зробила крок назад.
Потім ще один.
Ніби її мозок кричав: “Тікай”.
А ноги… самі повзли ближче.
До кухні.
До правди.
— На вихідних зустрінемось? — спитала Світла. — Чи ти знову щось вигадаєш?
— Зустрінемось, — впевнено відповів Ігор. — Я вже все продумав. Скажу, що їду на риболовлю з Максимом. Аліна не перевірятиме.
У Аліні ніби щось тріснуло.
Риболовля.
Максим.
Щука “на три кіло”.
Засмага.
Задоволене обличчя.
І вона, дурна, яка раділа: “От бачиш, йому стало легше”.
А це була… не риболовля.
— Ти впевнений, що вона нічого не запідозрить? — у голосі Світли з’явився страх. — Вона ж твоя дружина. Жінки відчувають…
— Аліна нічого не відчуває, — Ігор засміявся. І цей сміх був інший. Колючий. Зневажливий. — Вона завжди в роботі, в кредитах, у своїх проектах. У неї на мене часу нема. Вона навіть не помічає, коли я приходжу додому.
Тобі знайоме це?
Коли ти тягнеш все на собі, а тебе називають “холодною”?
Коли ти оплачувала спільне життя… а потім виявляється, що ти “не помічала”?
Аліна стиснула кулаки.
Нігті вп’ялися в долоні.
— Мені ніяково… — прошепотіла Світла. — Вона ж моя сестра.
— То навіщо ти це почала? — голос Ігоря став жорстким. — Тебе ж ніхто не змушував.
Пауза.
Довга.
Небезпечна.
— Я не хотіла… — нарешті сказала Світла. — Просто так вийшло. Ти сам прийшов тоді. Сказав, що тобі важко… що вдома холодно…
— Бо так і є, — перебив Ігор. — Вона стала автоматом. Робота-дім-робота. З нею не поговориш. А з тобою… легко. Як раніше.
“Як раніше.”
Ці два слова вдарили найболючіше.
Як раніше — це коли?
До Аліні?
Паралельно з Аліною?
Поки Аліна сплачувала кредити?
Вона відступила від кухні, ніби повітря там стало отруйним.
І тоді помітила.
У передпокої на стільці лежала куртка Ігоря.
Сіра.
Та сама, подарована на день народження.
Поруч — його черевики.
Нові.
Куплені місяць тому.
Буденно.
Звично.
Наче він тут… свій.
Аліна глянула в дзеркало.
Бліде обличчя.
Широко розкриті очі.
Стиснуті губи.
Ні сліз.
Ні крику.
Тільки порожнє дзвінке мовчання всередині.
Вона тихо взяла свою куртку, накинула на плечі й вийшла в під’їзд.
Обачно.
Без скрипу.
Без звуку.
Лише коротке клац замка.
І все.
У під’їзді було прохолодно.
Аліна притулилася спиною до стіни й заплющила очі.
“Думай.”
“Зберися.”
“Що робити далі?”
А думки… не приходили.
Натомість з’явився дивний спокій.
Наче це сталося не з нею.
Наче вона дивиться сцену з фільму.
Вона спустилась, вийшла на вулицю, сіла в машину.
Завела двигун.
І не поїхала.
Просто сиділа й дивилась крізь лобове скло.
І повторювала в голові:
Ігор і Світла.
Чоловік і сестра.
Скільки?
Місяць?
Рік?
Увесь час?
Телефон завібрував.
Повідомлення від Світли:
“Ти де? Документи забула?”
Аліна дивилась на екран довго.
Так довго, ніби там могла з’явитися друга правда.
Потім заблокувала телефон.
І поклала в кишеню.
Не зараз.
Зараз вона не здатна грати в “все нормально”.
Вона поїхала додому.
Дорога здавалася чужою.
Кожен ліхтар — як цвях у скроню.
І в міру того, як колеса ковтали асфальт, у її голові почала збиратися картина.
Риболовля.
“Наради до вечора”.
“Треба заїхати до мами”.
“Зустріч з друзями”.
Аліна раптом згадала, як він закривав телефон екраном вниз.
Як ставив пароль.
Як виходив “поговорити” на балкон.
Як на її запитання відповідав з дратівливою посмішкою: “Ти що, ревнуєш?”
Ні.
Вона не ревнувала.
Вона довіряла.
Коли вона під’їхала до будинку, було вже темно.
У квартирі все стояло на своїх місцях.
Диван.
Стіл.
Полиця з книгами, які вони обирали разом.
Декорації.
Тепер — декорації.
Аліна зайшла у спальню.
Відкрила шафу.
Дістала валізу.
І почала складати речі.
Повільно.
Механічно.
Без ривків.
Ніби збирала не одяг — а себе по шматках.
Футболки.
Сукні.
Документи.
Прикраси.
Все, що було її.
Телефон знову завібрував.
Ігор.
Вхідний.
Аліна подивилась на ім’я.
І натиснула “скинути”.
Без злості.
Без театру.
Просто — ні.
Через десять хвилин він подзвонив знову.
І ще.
Вона вимкнула звук.
І продовжила.
Валіза майже заповнилася, коли в замку повернувся ключ.
Двері відчинилися.
Кроки.
Швидкі, нервові.
— Аліна! — голос Ігоря розірвав квартиру. — Де ти була? Чому не відповідаєш?!
Він з’явився в дверях спальні.
Скуйовджений.
Червоний.
Дихання збите.
Наче біг.
Звідки?
Від кого?
Аліна повільно обернулась.
— Я була у твоєї коханки, — сказала вона тихо, застібаючи валізу. — У моєї сестри.
Ігор завмер.
Блідість накрила його лице хвилею.
— Ти… ти не так зрозуміла… — вирвалося з нього, як у всіх винних. Автоматично. Жалюгідно.
Аліна нахилила голову.
— Справді? — спитала вона. — То поясни, як ти “не так” сміявся на її кухні.
Він ковтнув повітря.
Очі метнулися вбік.
Ніби там — рятівна інструкція.
— Я заїхав… порадитися, — промимрив він. — Світла… вона знає банки… вона хотіла допомогти з документами…
— Документами? — Аліна посміхнулась. Але в тій посмішці не було тепла. — Ти ж казав, що ти на нараді до вечора.
— Нараду перенесли.
— А “рибалку з Максимом” теж переносили?
Його брови здригнулися.
І це був той момент, коли Аліна зрозуміла: він не просто зраджував.
Він роками жив подвійним життям.
— Ти що, стежила за мною? — різко запитав він, і в його голосі раптом з’явився напад. Найкращий захист — напад, так?
Аліна повільно поклала руку на валізу.
— Я прийшла до сестри за документами. Двері були відчинені. І я почула твій сміх. Це називається… не “стежила”, Ігорю. Це називається “ти попався”.
Він зробив крок уперед.
— Давай без істерик. Поговоримо нормально.
— Нормально? — її голос залишався рівним. Це лякало навіть її саму. — Нормально було б не лізти в ліжко моєї сестри.
Ігор зціпив зуби.
— Ти сама винна, — сказав він раптом, і ці слова прозвучали так, ніби він давно їх готував. — Ти завжди на роботі. Ти про нас забула. Ти…
— Стоп, — Аліна підняла руку. — Ти зараз справді перекладаєш свою зраду на мене?
Він мовчав.
І мовчання було відповіддю.
Аліна відчула, як щось усередині знову стискається. Але не в сльози. В сталь.
— Добре, — сказала вона. — Тоді давай “нормально”. Ми розмовляємо про факти.
Вона відкрила шухляду тумбочки.
Дістала папку.
Поклала на ліжко.
— Ось кредити. Ось графіки. Ось платежі. Мої платежі. Наші борги. Наші підписи.
Ігор глянув — і відвів очі.
— І ось питання, — Аліна підійшла ближче. — Ти зраджував. Ти брехав. А що з грошима, Ігорю? Ти теж “переносив нараду”, коли знімав кошти?
Він різко підняв голову.
— Ти про що?
Аліна усміхнулась вдруге. І цього разу усмішка була страшна.
— Я сьогодні була у банку. Поки ти “порадився з документами”. І знаєш, що цікаво? — вона нахилилась до нього. — З нашого спільного рахунку зникла сума. Не дрібниця. Не “на каву”.
Ігор зблід ще більше.
— Це… це на ремонт, — поспіхом випалив він. — Я хотів сюрприз зробити. Для нас.
— Для нас? — Аліна дуже повільно кивнула. — Або для вашого “як раніше”?
Він зробив ще крок.
— Ти зараз все зруйнуєш! — в його голосі зазвучала лють. — Ти не розумієш, що робиш!
— Ні, Ігорю, — тихо сказала Аліна. — Це ти зруйнував. Я просто… перестала вдавати, що стіни цілі.
І тут сталося найгірше.
Не крик.
Не удар.
Не погроза.
Він прошипів:
— Ти нікуди не підеш. Це теж мій дім.
Аліна завмерла.
“Теж мій.”
І в той момент, коли він це сказав, у її голові спалахнула ще одна думка.
Гостра.
Неприємна.
А якщо… він спеціально затягнув її в кредити?
А якщо ці “спільні” речі — пастка?
А якщо Світла не просто коханка… а партнерка?
Вона повільно випросталась.
— Ти правий, — сказала вона. — Це потрібно вирішувати не словами.
Він збентежився.
— В якому сенсі?
Аліна дістала телефон.
Увімкнула звук.
І набрала номер.
Не мамі.
Не подрузі.
Юристу.
Тому самому, що вів її угоду по квартирі.
Ігор спочатку не зрозумів.
А тоді збагнув — і кинувся до неї.
— Ти що робиш?!
Аліна відступила на крок, тримаючи телефон вище.
— Те, що мала зробити давно.
Гудки.
Перший.
Другий.
Ігор уже простяг руку, щоб вихопити телефон.
І тут у двері подзвонили.
Раз.
Другий.
Настирливо.
Наче той, хто дзвонив, не збирався йти.
Ігор застиг.
Аліна теж.
Бо в цей час… вібрував її телефон.
Повідомлення.
Від Світли.
“Він у тебе? Скажи йому, щоб не робив дурниць. І… нам треба поговорити. Бо ти не знаєш головного.”
Аліна повільно підняла очі на Ігоря.
— “Не знаєш головного”, — повторила вона вголос. — Що це означає?
Ігор мовчав.
А в його мовчанні було… щось нове.
Паніка.
Справжня.
Не акторська.
Дзвінок у двері пролунав знову.
Довгий.
Злий.
Аліна зробила крок до передпокою.
Ігор перегородив шлях.
— Не відкривай, — сказав він хрипко.
— Хто там? — так само хрипко відповіла Аліна.
Ігор ковтнув.
— Це… Максим.
Аліна завмерла.
Максим?
Той самий “рибальський” Максим?
Чому він тут?
І чому Ігор боїться, щоб вона відкрила?
Ти відчуваєш, як повітря стає густим?
Як в кімнаті стає тісно?
— Відходь, — сказала Аліна.
— Аліна, прошу…
— Відходь.
Вона сама здивувалась, який у неї став голос.
Не “попросити”.
Не “поясни”.
Наказ.
Ігор повільно відступив.
Аліна підійшла до дверей.
Подивилась у вічко.
І… завмерла.
Бо там був не лише Максим.
Поруч стояла Світлана.
З заплаканими очима.
І з папкою документів у руках.
А ще… між ними стояв чоловік у формі охорони або служби — з суворим обличчям.
Світла підняла голову і подивилася прямо у вічко.
Наче знала, що Аліна дивиться.
І прошепотіла, ледь ворушачи губами:
— Відкрий. Бо якщо ти зараз не відкриєш… завтра у тебе вже не буде ні квартири, ні чоловіка. І, можливо… навіть імені.
Рука Аліни зависла на замку.
Серце билося так, що здавалося, його чути всім у під’їзді.
Вона обернулась.
Ігор стояв позаду, блідий, як стіна.
— Що ви задумали? — прошепотіла Аліна.
Ігор не відповів.
Бо його мовчання було найгучнішою відповіддю.
Аліна повернула ключ.
Замок клацнув.
Двері повільно відчинились.
І перше, що вона почула, було не “привіт”.
Не “вибач”.
А шепіт Світли, який різонув по нервах, як лезо:
— Аліно… ти навіть не уявляєш, на що ти підписала згоду тоді, у банку.
І вона простягнула папку.
На першій сторінці великими літерами стояло:
“ДОВІРЕНІСТЬ. ПРАВО РОЗПОРЯДЖЕННЯ МАЙНОМ.”
Аліна відчула, як земля йде з-під ніг.
Ти б витримала таке?
Ти б не закричала?
Аліна не закричала.
Вона просто підняла очі.
І тихо спитала:
— На кого?
Світла ковтнула.
І показала пальцем.
Не на Ігоря.
На себе.
…А за спиною Світли Максим прошепотів:
— Вибач. Але ти маєш знати: це не просто зрада. Це схема. І ти в ній — “підписант”.
Аліна повільно відступила на крок.
І закрила двері за ними.
Не на замок.
Просто… притиснула долоню до дверей.
Бо вона раптом зрозуміла: справжня війна тільки починається.
І найстрашніше — вона ще навіть не бачила головного ворога.
