«Мамо… тату… я живий». На цвинтарі безхатько в інвалідному візку назвав себе їхнім сином — і правда виявилася настільки брудною, що в них потемніло в очах…
Тиша на елітному кладовищі завжди була особлива.
Не просто мовчання. А така тиша, що чути, як серце робить зайвий удар.
Олена прийшла, як завжди.
Білий букет. Та сама доріжка. Той самий мармур. Та сама могила, до якої вона звикла говорити пошепки, ніби син просто спить.
Ренат ішов поруч і мовчав.
Він уже п’ять років вчився мовчати.
І саме тоді тишу розірвало:
— МАМО! ТАТО! Я ЖИВИЙ!
Ви колись чули крик, від якого світ ніби тріскає?
Олена здригнулася так, що з пальців вислизнули білі троянди.
Ренат відчув, як земля під ногами стала м’якою, мов вода.
Біля входу, поміж надгробків, рухався інвалідний візок.
Повільно.
Скрипуче.
Наче сама доля терла камінь об камінь.
На візку сидів чоловік.
Старий? Ні.
Просто… знищений.
Брудна довга борода. Рваний одяг. Обличчя — в шрамах, наче його хтось збирав поспіхом, як розбиту вазу.
Але очі…
Олена побачила очі — і в ту ж мить у неї в грудях щось впало.
Бо це були ті самі карі очі.
Ті, які вона цілувала, коли син був маленький.
Ті, які вона уявляла, коли говорила з його могилою.
— Не може бути… — видихнула вона.
Ренат різко виступив уперед, прикрив її собою.
— Охорона! — хрипко гаркнув він. — Заберіть його!
Охоронець підбіг миттєво.
Він був великий, підтягнутий, у бездоганній формі — людина, яка звикла вирішувати «делікатні проблеми» багатих.
Бо це кладовище було саме таким.
Тут спочивали бізнесмени. Політики. Люди, чиї імена не любили вимовляти вголос.
— Будь ласка, відійдіть, — сказав охоронець, стаючи між подружжям і незнайомцем. — Я викличу поліцію.
— Ні! — раптом зірвалася Олена.
Її голос прозвучав так, що навіть Ренат завмер.
Вона зробила крок вперед.
— Зачекайте…
— Олено, заради Бога… — Ренат схопив її за руку. — Це якийсь божевільний. Ходімо.
Але Олена вже не могла.
Є моменти, коли розум кричить «тікай», а серце шепоче «послухай».
Візок зупинився за кілька метрів.
Незнайомець підняв голову.
І сказав тихіше. Наче боявся, що слова зламають його вдруге:
— Тату… це я. Лукас.
У вас зараз мурахи по шкірі?
А у Олени — просто зникло повітря.
П’ять років.
П’ять років вона приходила сюди, як на службу.
П’ять років вона жила з однією картинкою: аварія, вогонь, закрита труна, «розпізнати неможливо».
П’ять років вона вчилася не кричати ночами.
І тепер цей… бездомний… каже, що він її син?
— Звідки ти знаєш ім’я мого сина? — прошепотіла Олена.
Незнайомець стиснув пальці на підлокітниках.
Його руки тремтіли.
— Бо… — він ковтнув повітря. — Бо я і є він.
Ренат різко засміявся.
Сухо. Неприємно.
— Будь-хто може щось вигадати. Можна все дізнатися. Плітки. Преса. Архіви…
— Мамо, — перебив незнайомець.
І це «мамо» було таким…
Не театральним. Не показовим.
А болісним. Ніби він вимовляв це слово, обпікаючи язик.
— Я народився 15 березня 1995 року. У Києві. Ти тоді знепритомніла після пологів, а тато носив мене коридором і шепотів: «Тільки дихай, синку».
Олена схопилася за рот.
Очі наповнилися сльозами ще до того, як мозок встиг сказати «стоп».
— Моє перше слово було «машина», — продовжив він. — І тато сміявся, бо думав, що я стану гонщиком.
Ренат зблід.
Ніби хтось витягнув із нього кров.
— У сім років я зламав руку, впавши з дерева у дворі, — тихіше додав незнайомець. — Мамо, ти плакала більше, ніж я. А потім купила мені морозиво… і сказала, що біль — це просто сигнал, що я живий.
Олена задихнулася.
Вона впала б, якби Ренат не підхопив її.
— Це… — Ренат намагався триматися. — Це можна було дізнатися. Хтось розповів.
Незнайомець заплющив очі.
І дістав руку до грудей.
Під брудною сорочкою щось блиснуло.
Ланцюжок.
Кулон.
Той самий.
Вольфрамовий.
Важкий.
Незнищенний.
— На п’ятнадцятиріччя ти подарувала мені це, — прошепотів він. — І там всередині гравіювання… «назавжди мій маленький герой». Ти сказала, що вольфрам — найміцніший метал. Як наша любов.
Олена зойкнула, як від ножа.
— Цього ніхто не знає… — плакала вона. — Ніхто!
— Я знаю, бо я Лукас, — відповів він.
Охоронець стояв, мов закам’янілий.
Йому хотілося викликати поліцію. Але він уже не був певен, що це «псих».
Ренат дивився на кулон і не міг відвести очей.
— Якщо ти Лукас… — голос Рената зірвався. — Де ти був п’ять років? Чому ти… чому ти нас не знайшов?
Ви коли-небудь бачили чоловіка, який ламається в реальному часі?
Ось зараз це сталося.
Незнайомець опустив голову.
Його плечі затремтіли.
— Бо… я не знав, хто я, тату, — прошепотів він. — Я прокинувся після аварії… і не пам’ятав навіть власного імені.
Олена вчепилася в нього поглядом, ніби боялася, що він розчиниться.
— Де ти прокинувся? — ледве чутно спитала вона.
— У лікарні, — відповів він. — Але… не в тій, куди ви б приїхали.
Ренат нахилився ближче.
— Що це означає?
Незнайомець підняв очі.
І вперше в них з’явився не тільки біль.
А ще й страх.
Справжній.
— Це означає… — він ковтнув. — Що хтось зробив усе, щоб ви подумали, що я мертвий.
Олена відчула, як щось холодне поповзло по спині.
— Хто? — прошепотіла вона.
Незнайомець зітхнув, наче вирішував: говорити — чи померти вдруге.
— Я згадаю… але не все одразу, — сказав він. — Бо спогади повертаються, як уламки скла. Один — і ріже. Другий — і ріже ще глибше.
Ренат стиснув кулаки.
— Ти хочеш сказати… що нас обдурили?
— Я хочу сказати, — відповів він, — що мене вкрали.
Пауза.
Коротка.
Але в цій паузі було більше жаху, ніж у будь-якому крику.
Олена зробила крок ближче.
— Синку… хто?
Він глянув на Рената.
І тихо промовив:
— Я пам’ятаю голос… чоловічий. Нервовий. І він сказав комусь по телефону:
«Він вижив. Але це навіть краще. Ми зробимо так, що він не повернеться».
Ренат побілів.
— Коли ти це чув?
— У палаті, — відповів Лукас. — Я був під ліками. Не міг рухатися. Але чув.
Охоронець проковтнув слину.
— Пане Ренате… може… поліцію?..
— Ні, — різко відповів Ренат. — Ні. Не тут.
Він озирнувся.
Навколо були люди. Десь далеко — інші могили. Інші родини. Інші таємниці.
— Поїхали додому, — сказав Ренат. — Поговоримо. І розберемося.
Олена вже опускалася навколішки біля візка.
— Синку… — її голос зламався. — Що вони з тобою зробили?
Лукас закрив очі.
— Мамо… я не одразу став таким, — прошепотів він. — Спочатку я був просто… пацієнтом без імені.
Вони повезли його.
У чорному мікроавтобусі.
Він пам’ятав запах гуми. І хлорки. І чужих парфумів — дорогих, різких.
— Я чув, як хтось сказав: «Він нам не потрібен як людина. Він потрібен як підпис», — промовив Лукас.
Ренат різко зупинився.
— Підпис?!
Лукас кивнув.
— Я не розумів. Я не пам’ятав. Я був… як білий аркуш.
Олена тремтіла.
— А потім?
— Потім була клініка, — сказав він. — Приватна. Без вивіски. Там не питали, хто ти. Там питали, чи ти ще живий.
Ви відчуваєте, як стає моторошно?
Бо Олена відчувала.
І Ренат теж.
Лукас говорив уривками.
Коротко. Наче не хотів повторювати це вголос.
— Мені робили операції. Нібито «відновлювальні». Але… — він гірко усміхнувся. — Вони не відновлювали. Вони міняли.
— Для чого? — різко спитав Ренат.
Лукас подивився на нього довго.
І прошепотів:
— Щоб ви мене не впізнали.
Олена схопилася за груди.
— Господи…
— А потім, — продовжив Лукас, — коли я почав приходити до тями… мене назвали іншим ім’ям. Сказали, що мої батьки мене покинули. Що я нікому не потрібен.
Ренат схилився ближче.
— Хто сказав?
Лукас заплющив очі.
— Жінка. Медсестра. Вона була… жорстока. Але одного разу вона плакала в коридорі. Я почув, як вона сказала комусь:
«Це дитина. Це ж чиясь дитина…»
Олена затулила рот.
— Чому ти не втік? — прошепотіла вона.
— Я тікав, — тихо сказав Лукас. — Двічі.
Першого разу його повернули.
Другого разу він вийшов за ворота — і впав.
Бо тіло було слабке.
Бо голова була порожня.
Бо він не знав, куди йти.
— Я опинився на вокзалі, — сказав він. — А потім… у підвалі. Потім… у притулку. Потім… на вулиці.
— П’ять років?! — Олена зірвалася на крик. — П’ять років ти був на вулиці?!
Лукас кивнув.
І на мить у його очах промайнуло щось страшніше за сльози.
Сором.
— Я… не хотів, щоб ви бачили мене таким, — прошепотів він. — А потім… я забув навіть ваше обличчя.
Ренат заплющив очі.
Він стояв так, ніби його били кулаком в груди і не зупинялися.
— А пам’ять? — хрипко спитав він. — Ти сказав, що вона повертається.
Лукас подивився на кулон.
— Вона повернулася, коли я… знайшов це, — він підняв кулон. — Він був зі мною весь час. Я його не знімав. Навіть коли мене били. Навіть коли мене обкрадали. Я ховав його, як останній доказ, що я колись був… кимось.
Олена ридала без звуку.
— А кілька тижнів тому, — продовжив Лукас, — я побачив у метро рекламу… з вашим прізвищем.
Ренат напружився.
— Яку рекламу?
— Фонд, — відповів Лукас. — Благодійний. «Кравцов». І ваше фото. Ви відкривали дитячу лікарню.
Олена затремтіла.
— Ти побачив нас…
— І мені стало погано, — сказав Лукас. — Я не пам’ятав, але всередині щось завило. Наче хтось тягнув мене за нитку.
Він зробив паузу.
— Я почав згадувати. Уривками. Сон. Запах твого волосся, мамо. Татовий сміх. Нашу кухню. Нашого собаку…
— Бім! — видихнула Олена.
Лукас здригнувся.
— Так… Бім, — прошепотів він. — Бачиш? Я пам’ятаю.
Ренат стиснув щелепи.
— Добре. Ти згадав. І прийшов сюди. Чому на кладовище?
Лукас повільно ковтнув повітря.
— Бо… я почув, як на вулиці двоє чоловіків говорили про «могилу, яка має залишитися мовчазною». І вони назвали… це кладовище.
Олена завмерла.
— Що?
— Я пішов за ними, — тихо сказав Лукас. — І почув… ваше ім’я.
Ренат різко озирнувся.
— Де ці люди?
Лукас похитав головою.
— Я не знаю. Я лише зрозумів одне: хтось досі боїться, що я повернуся.
Охоронець зробив крок назад.
— Це вже… не просто сімейна драма, — прошепотів він.
Ренат подивився на нього так, що той замовк.
— Ми їдемо, — твердо сказав Ренат. — І ніхто… чуєш, Олено? Ніхто не має знати, що він з’явився.
— Але…
— Ніяких «але». Якщо це правда — нам загрожує небезпека.
Олена кивнула, хоч і тремтіла.
Вони підкотили візок до машини.
Ренат власноруч допоміг Лукасу сісти.
І коли дверцята зачинилися, Олена раптом відчула…
Наче хтось дивиться їм у спину.
Ви знаєте це відчуття?
Коли ти ще нічого не бачиш, а шкіра вже кричить?
Олена обернулася.
Між деревами, за рядами могил, стояв чоловік у чорному.
Нерухомо.
Ніби пам’ятник.
Вона моргнула — і він зник.
— Ренате… — прошепотіла вона.
— Що?
— Нічого… — збрехала вона.
Бо не хотіла панікувати.
І навіть не уявляла, що паніка — це ще буде найм’якше з того, що на них чекає.
Удома Лукас сидів на дивані.
Чистий плед. Теплий чай. Світло. Тиша.
Він виглядав так, ніби потрапив у чужий фільм.
Олена не могла перестати дивитися на нього.
Вона торкалася його волосся, рук, плечей — обережно, як торкаються примари.
— Ти голодний? — шепотіла вона. — Ти мерз? Тобі боляче?
— Мамо… — Лукас ледь усміхнувся. — Я вдома. Це вже лікує.
Ренат стояв біля вікна.
Його телефон тремтів у руці.
Він комусь писав. Видаляв. Писав знову.
І нарешті сказав:
— Завтра вранці — ДНК-тест. Приватно. Без шуму.
Олена кивнула.
Лукас теж.
— А тепер, — Ренат повільно повернувся, — ти скажеш мені головне. Хто міг це зробити?
Лукас опустив очі.
— Я… не хочу помилитися, — прошепотів він. — Але я згадав одне ім’я.
Олена застигла.
Ренат напружився так, ніби зараз почує постріл.
— Я чув, як у клініці казали: «Пане Ігорю, ми все контролюємо», — промовив Лукас.
Ренат побілів.
— Ігор?
Олена відчула, як її коліна стають ватяними.
— Ігор… Гриненко? — прошепотіла вона.
Ренат не відповів.
Він лише повільно сів на стілець.
І це мовчання було гіршим за крик.
Бо Ігор Гриненко був не кимось випадковим.
Він був партнером Рената.
Другом сім’ї.
Людиною, яка носила Лукаса на руках, коли тому було три.
Людиною, яка плакала на похороні.
Лукас підняв очі.
— Тату… якщо я помиляюся — я прошу пробачення. Але… — він ковтнув. — Я пам’ятаю ще одне.
— Кажи, — хрипко видав Ренат.
— У ту ніч, коли сталася аварія… я не їхав сам, — тихо сказав Лукас.
Олена завмерла.
— З ким? — ледь чутно запитала вона.
Лукас дивився в підлогу.
— З Ігорем.
Пауза.
Довга.
В’язка.
Так мовчать тільки тоді, коли правда заходить у кімнату без стуку.
Ренат повільно підняв голову.
— Ти… впевнений?
— Я пам’ятаю запах його парфумів у машині, — прошепотів Лукас. — І його голос. Він сказав: «Лукас, ти підпишеш. І все буде твоє».
Олена скрикнула.
— Підпишеш що?!
Лукас зітхнув.
— Не знаю… але я пам’ятаю папку. Документи. Я сміявся і казав, що не читатиму, бо я втомився. А він… він злився. Дуже.
Ренат стиснув кулаки так, що побіліли кісточки.
— Ігор… — прошепотів він. — Сука…
Олена підскочила.
— Ренате! Що це означає?!
Ренат підвівся.
— Це означає… що наш «друг» міг захотіти компанію. Активи. Фонд. Все.
Олена похитнулася.
— Але він же… він же плакав…
— Плакати — це не доказ, — глухо сказав Ренат. — Це інструмент.
Лукас раптом закашлявся.
Йому стало важко дихати.
Олена підбігла до нього.
— Синку! Синку, що?
Лукас подивився на неї з жахом.
— Мамо… — прошепотів він. — Я згадав ще одну фразу. Найстрашнішу.
— Яку? — прошепотіла Олена.
— «Якщо він повернеться — прибрати. Без шуму».
Ви відчули, як холод проходить крізь слова?
Бо в цій кімнаті він пройшов.
Ренат підбіг до дверей і замкнув замок.
Потім — другий.
Потім — сигналізацію.
— Від сьогодні, — сказав він, — ми нікому не довіряємо. Нікому.
І саме в цю мить пролунав дзвінок у домофон.
Короткий.
Один.
Ніби хтось перевіряв, чи вони вдома.
Олена зблідла.
Ренат підніс палець до губ.
Тиша.
Потім ще один дзвінок.
І ще.
— Хто там? — прошепотіла Олена.
Ренат не відповів.
Він підійшов до камери.
Подивився.
І його обличчя стало кам’яним.
— Це… Ігор, — прошепотів Ренат.
Лукас завмер у візку.
Олена відчула, як серце падає вниз.
— Він… що, знає? — ледве видихнула вона.
Ренат не зводив очей з екрана.
— Він не просто знає, — сказав він. — Він прийшов перевірити… чи могила і далі мовчить.
Ігор усміхався в камеру.
Дружньо.
Спокійно.
Як людина, яка прийшла «на чай».
А потім нахилився ближче до домофона і сказав щось, що камера не передала, але Олена прочитала по губах.
Ви хочете знати, що саме?
Вона прочитала:
«Відчиняй, Ренате. Нам треба поговорити… про вашого сина».
Олена схопилася за груди.
Їй стало темно.
І в цю мить Лукас тихо прошепотів:
— Мамо… якщо він тут… значить… у нас майже не залишилось часу.
Бо правда тільки починалася.
І вона була настільки гнила, що могла вбити не гірше за аварію.
