«ЗВІЛЬНИ КВАРТИРУ!» — гаркнув чоловік… Але він забув одну деталь: хто насправді тримає ключі від його життя
Лариса стояла посеред вітальні.
Спина пряма. Пальці тремтять.
І не від страху.
Від люті.
Олег ходив туди-сюди, ніби звір у клітці.
Барна стійка — його “трон”.
Пляшка коньяку — його “аргумент”.
— Я сказав: забирайся! — різонув він, обернувшись. — Мені набридло твоє ниття. Твої претензії. Твоє “я втомилась”!
Лариса ковтнула повітря, яке стало колючим.
Вісім років.
Вісім років вона терпіла:
його компанії, його “я трохи випив”, його “не починай”, його зникання після зарплати.
А тепер він вигонить її… з квартири?
З її квартири?
— Ти взагалі розумієш, що говориш? — голос зірвався. — Це мій дім.
Олег налив коньяку ще.
Випив залпом, навіть не скривився.
— Я тут господар, — сказав він повільно. — Я вирішую, хто тут живе.
Лариса відчула, як у грудях піднімається щось темне.
Холодне.
І дуже точне.
У дверях з’явилася Галина Петрівна — його мати.
Невисока, повна, з очима, в яких давно поселився страх.
— Олежку… може, не треба так… — пробувала лагідно.
— Мам, не втручайся! — відрізав він. — Це наші справи!
Галина Петрівна відступила до вікна.
Як завжди.
Туди, де тихо.
Лариса зробила крок.
Один.
Повільний.
— Забув, на чиї гроші ми живемо? — спитала вона.
Олег різко обернувся.
Очі — червоні.
Гордість — п’яна.
— На мої! — закричав. — Я заробляю! Я годую сім’ю!
Лариса аж засміялася.
Сміх був злий.
Неприємний.
— Ти? — прошепотіла. — Твоя “зарплата” ледь вистачає на бензин і понти.
Комуналку хто платить?
Продукти хто купує?
Твою матір хто одягає?
Тиша вдарила в стіни.
Олег схопив склянку.
Кинув об стіну.
Осколки розлетілися по паркету, як дрібні докази.
— Замовкни! — він підскочив ближче, рука піднялася.
І в цю секунду Лариса відчула, як час уповільнився.
Ви колись бачили, як людина “переходить межу”?
Оце було воно.
— ТІЛЬКИ СПРОБУЙ, — сказала вона тихо. — Доторкнись. І ти не впізнаєш своє життя.
Олег завмер.
Навіть він відчув: тут уже не “побутова сварка”.
Тут війна.
Двері грюкнули.
В квартиру влетіла Марина — молодша сестра Олега.
Фарбована блондинка.
Обтисла сукня.
Обличчя — наче вона прийшла не мирити, а “перемогти”.
— Що тут відбувається?! — заволала вона. — Сусіди визирають!
Лариса навіть не повернула голову одразу.
Ніби розраховувала, скільки ще людей прийде “в її дім” без запрошення.
— Твій брат вирішив мене вигнати, — сказала вона. — З моєї квартири.
Марина пирхнула.
— Та яка твоя? Олег — глава сім’ї. Значить, квартира його!
Лариса повільно повернулася.
Погляд — гострий.
— Ти справді така… чи просто прикидаєшся? — спитала вона. — Я купила цю квартиру ДО весілля. На гроші з продажу бабусиного будинку.
Олег зірвався:
— Брешеш! Ми разом збирали!
Лариса зробила те, що роблять люди, коли більше не хочуть доводити словами.
Вона підійшла до шафи.
Відкрила.
Дістала папку.
Папку, яку він ніколи не бачив.
Це було дивно, так?
Вісім років разом — і він не бачив папки?
— Ось, — сказала вона, і голос у неї став холодний. — Договір купівлі-продажу. Дата — за пів року до нашого весілля. Моє прізвище — Воронова. Дівоче.
Олег вихопив документи.
Руки — не такі впевнені, як він хотів показати.
Сторінка.
Ще сторінка.
Ще.
Його обличчя блідло.
— Це… підробка, — видавив він.
Але голос здригнувся.
І він сам це відчув.
— Поїхали в реєстр, — спокійно сказала Лариса. — Перевіримо. Хоч зараз.
Марина зробила крок назад.
Ніби її вдарили не рукою — правдою.
У цей момент двері відчинилися ще раз.
І зайшла Клавдія Семенівна — тітка Олега.
Худа.
Суха.
В очах — “клан”.
— Що за неподобство?! — прогриміла вона. — Марина сказала, що ця… вискочка права качає!
Лариса різко розвернулася.
— Вискочка? — перепитала. — Ви серйозно?
Клавдія Семенівна випнула підборіддя.
— Олег — мій племінник. А ти хто? Приблудна.
Це слово упало, як ляпас.
І знаєте, що найгірше?
Його не сказав Олег.
Але він… не заперечив.
Лариса відчула, як у горлі піднялася грудка.
Чи то сльози.
Чи то бажання кричати.
— Приблудна… — повторила вона і зробила крок ближче. — Та ви всі тут приблудні. Ви живете в моїй квартирі. Їсте мої продукти. Спите на моїх простирадлах. І ще маєте нахабство…
Галина Петрівна підняла руки:
— Ларисо, доню, не треба так…
— А як треба?! — Лариса повернулася до неї. — Мовчати? Терпіти? Я вісім років терпіла!
Олег у цей час уже діставав телефон.
Дзвінок.
Нервовий.
— Алло, Вітьок? Так, це я. Приїдь. Прямо зараз. Тут дружина… злетіла з котушок.
Лариса насторожилася.
— Кого ти викликаєш?
Олег показово вирівнявся.
— Свого адвоката, — випалив. — Подивимося, що він скаже про твої “папірці”.
Лариса усміхнулася.
Ледь помітно.
Але це була не усмішка.
Це було попередження.
Через пів години квартира нагадувала судову залу без судді.
Люди говорили одночасно.
Хтось сипав “фактами”.
Хтось — плітками.
Приїхав Віктор.
“Юрист”.
З таким виразом обличчя, ніби він щойно виграв справу століття.
За ним підтягнулася Ніна — подруга Марини.
Очі блищать.
Їй цікаво, як у серіалі.
Віктор взяв документи.
Погортав.
Прокашлявся, як чиновник.
— Значить так, — почав він важливо. — Формально квартира оформлена на Ларису Воронову…
— Ось! — підскочила Лариса.
— Але! — Віктор підняв палець. — У шлюбі все майно — спільно нажите!
Лариса повільно повернула голову.
Ви б бачили цей погляд.
— Ти щойно з підручника для страховиків? — спитала вона. — Квартира куплена до шлюбу. Це особиста власність.
Марина встряла:
— Зате ремонт робив Олег! На свої гроші!
Лариса коротко засміялася.
— Ремонт? Я наймала майстрів. Я платила. Олег максимум… пил витер.
Олег вибухнув:
— Я ВСЕ РОБИВ! СВОЇМИ РУКАМИ!
— Та ти цвяха забити не можеш, — відрізала Лариса. — Пам’ятаєш карниз? Ти пів стіни розвернув.
Ніна хихикнула.
Марина закотила очі.
Клавдія Семенівна прошепотіла щось Олегу на вухо.
Він кивнув.
Знову взяв телефон.
— Кому тепер дзвониш? — тихо спитала Галина Петрівна.
Олег відповів так, ніби сказав вирок:
— Є в мене людина. Він допоможе “розібратися”.
Лариса підняла брови.
— Клич кого хочеш, — сказала вона. — Хоч президента. Квартира МОЯ.
Ви б на місці Лариси відчули спокій?
Чи навпаки — страх?
Бо коли чоловік говорить “у мене є людина”, це ніколи не про закон.
Це завжди про тиск.
І Лариса це знала.
Минуло ще двадцять хвилин.
І дзвінок у двері прозвучав так, ніби хтось постукав не в квартиру.
А в долю.
Олег сам відкрив.
Стояв, випрямившись.
Як переможець, який уже бачить фінал.
На порозі був чоловік у темному пальті.
Сорок плюс.
Спокійні очі.
Без зайвих емоцій.
І поруч — ще двоє.
Мовчазні.
З тими обличчями, які не ставлять запитань.
— О, — видихнув Олег. — Слава, заходь.
Лариса відчула, як у неї похололи пальці.
Слава.
Той самий “людина”.
Він зайшов, повів поглядом по кімнаті.
Побачив папку.
Документи.
Натовп.
— Тут що, сімейний концерт? — тихо спитав він.
Марина одразу підсунулася ближче, намагаючись “сподобатися”.
— Це вона скандалить! — випалила Марина. — Хоче нас всіх вигнати!
Слава подивився на Ларису.
Довго.
Наче оцінював не її слова — а її межу.
— Ви власниця? — спитав він.
— Так, — відповіла Лариса. — І в мене є підтвердження.
Вона простягнула папку.
Слава взяв документи.
Гортав повільно.
Без показного театру.
І раптом…
Його брови ледь піднялися.
Олег цього не помітив.
А Лариса — помітила.
І їй стало моторошно.
Бо це означало одне:
Слава знайшов щось цікаве.
Або… небезпечне.
— Олег, — сказав він спокійно. — А ти мені казав, що квартира куплена у шлюбі.
Олег ковтнув.
Зробив крок.
— Ну… ми ж разом жили… ремонт…
— Не “ну”, — різко обірвав Слава. — Тут дата ДО шлюбу.
Тиша стала густою.
Навіть Ніна перестала дихати.
Клавдія Семенівна насупилась:
— То що? Ми ж родина! Невістка повинна…
— “Повинна” — це в армії, — холодно сказав Слава. — Тут — право власності.
Олег спробував усміхнутися.
Криво.
— Слав, ну ти ж знаєш… можна “вирішити”…
І от тут Слава зробив те, чого ніхто не чекав.
Він поклав документи на стіл.
Дістав телефон.
— Зараз буде офіційно, — сказав він. — Бо ти, Олег, занадто далеко зайшов.
— Ти що робиш?! — зірвався Олег.
— Викликаю поліцію, — відповів Слава спокійно. — І заодно — справжнього адвоката.
Марина скрикнула:
— Та ти з глузду з’їхав!
Слава подивився на неї так, що вона замовкла.
— А ви хто? — спитав він.
Марина розгубилась.
— Я… сестра…
— Не власниця. Не орендар. Не зареєстрована? — уточнив він.
Марина мовчала.
— Тоді, — сказав Слава, — ви тут стороння особа.
Лариса відчула, як у неї в грудях щось ламається… і збирається знову.
Але вже по-іншому.
Сильно.
Хто такий цей Слава?
Чому він раптом став на її бік?
Він же “людина Олега”, ні?
Чи ви теж це відчули?
Тут щось не сходиться.
Поліція приїхала швидко.
Двоє.
Спокійні.
Втомлені.
Ніби це для них — буденність.
А для Лариси — кінець або початок життя.
— Хто викликав? — спитав один.
Слава підняв руку.
— Я. Тут незаконне виселення, психологічний тиск, спроба фізичного насильства, — сказав він рівно.
Олег аж захлинувся:
— Який тиск?! Це моя дружина!
Поліцейський повернувся до Лариси:
— Ви хочете написати заяву?
Лариса відкрила рот…
І в цю секунду Галина Петрівна тихо сказала:
— Ларисо… не треба… він же…
Лариса подивилась на свекруху.
І раптом зрозуміла:
Галина Петрівна боїться не за Ларису.
Вона боїться за сина.
А хто боявся за Ларису всі ці роки?
— Так, — сказала Лариса. — Я хочу.
Олег побілів.
Марина закричала.
Клавдія Семенівна почала сипати прокльонами.
І раптом Слава нахилився до Лариси й тихо прошепотів:
— Ви ще не знаєте головного.
Лариса завмерла.
— Якого “головного”? — прошепотіла вона.
Слава глянув на Олега.
І в його очах було щось дивне.
Не злість.
Не співчуття.
Ніби… провина?
— Олег не просто хотів вас вигнати, — сказав він тихо. — Він уже готував документи. І не тільки щодо квартири.
— Які документи? — серце Лариси впало.
— Довіреність. Підпис. І… одна “схема” з вашими рахунками, — відповів Слава. — Я випадково побачив. І прийшов не допомагати йому. Я прийшов… зупинити.
Лариса відчула, як під ногами ніби зникла підлога.
Ви уявляєте?
Людина, яку Олег викликав як зброю…
стала її щитом.
Але чому?
— Чому ти це робиш? — прошепотіла Лариса.
Слава ковтнув.
— Бо колись я вже мовчав, — сказав він. — І одна жінка втратила все. Я не повторю.
Лариса дивилась на нього і розуміла:
це тільки початок.
Бо якщо Олег уже готував “схеми”…
То скільки ще брехні лежить у їхньому шлюбі?
Скільки?
Тієї ж ночі Лариса спала вперше за багато років… без Олега в квартирі.
Він поїхав.
Злий.
Розбитий.
Але не переможений.
Марина забрала свої сумки з обуренням і прокльонами.
Клавдія Семенівна пішла, грюкнувши дверима, як у драмі.
Галина Петрівна залишилась на хвилину в коридорі.
Стояла.
Плакала тихо.
— Пробач, доню… — прошепотіла вона. — Я… я не вміла інакше.
Лариса не відповіла одразу.
Бо в неї всередині були дві людини.
Одна — ще хотіла жалю.
Інша — вже хотіла справедливості.
— Ідіть, — сказала Лариса. — Просто… ідіть.
Коли двері зачинилися, Лариса сперлась лобом об дерево.
Тиша була така, що чути було власний пульс.
І тут…
її телефон завібрував.
Повідомлення.
Номер невідомий.
Текст короткий:
«Перевір шафу в спальні. Верхня полиця. Твій шлюб тримався не на коханні. А на одному папірці. І він уже в них.»
Лариса застигла.
Ви б що зробили?
Пішли б одразу?
Чи боялись би побачити правду?
Вона пішла.
Відкрила спальню.
Підійшла до шафи.
Піднялася на стілець.
Дістала коробку, яку не чіпала роками.
І коли відкрила…
в неї затремтіли руки.
Бо там лежало те, що не має лежати у шлюбі.
Бланк довіреності.
Копії її паспорта.
І аркуш з її підписом… але вона його не ставила.
Лариса повільно сіла на підлогу.
В голові було тільки одне:
“Вони вже почали.”
І якщо вона не зупинить це зараз…
вона прокинеться одного дня не лише без чоловіка.
А без імені.
Без грошей.
Без дому.
Без життя, яке вважала своїм.
І саме в цей момент знову продзвонив телефон.
Цього разу — Олег.
Лариса дивилась на екран.
І думала:
Він дзвонить просити пробачення?
Чи погрожувати?
Чи… добивати?
Вона натиснула “відповісти”.
— Ну що, Ларисо, — голос Олега був надто спокійний. — Знайшла коробочку?
Лариса відчула, як у неї холоне кров.
— Звідки ти знаєш? — прошепотіла вона.
Олег засміявся тихо.
Задоволено.
— Бо гра тільки почалась, — сказав він. — І ти навіть не уявляєш, кого я вже підключив.
Зв’язок обірвався.
А за хвилину у двері знову подзвонили.
Лариса повільно піднялась.
Підійшла до вічка.
І побачила…
не Олега.
І не Марину.
Там стояла жінка в строгому пальті.
З папкою.
З печаткою на документах.
І вона сказала крізь двері:
— Ларисо Воронова?
Я — приватний виконавець.
Ми прийшли накласти арешт.
Лариса відступила на крок.
Бо зрозуміла:
Олег не просто мститься.
Він хоче забрати в неї все — законно.
На папері.
Підробленим підписом.
А значить…
їй доведеться воювати так, як він не очікує.
І тепер питання тільки одне:
вона зламається… чи розірве їх усіх одним ходом?
